Лучеськ Великий

Першу згадку про Луцьк знайдено в Іпатіївському літописі 1085 року, коли йшлося про міжусобні чвари між нащадками Ярослава Мудрого. Щоправда дослідники міста мають підстави стверджувати, що воно виникло приблизно 1000 року. Археологічні ж дослідження вказують на існування поселень на території міста ще до часів неоліту (ІІІ тис. до н.е.). Назву Луцька пов’язують із його розташуванням на повороті (луці) річки Стир. Є й інша версія: назва походить від імені Лука. Так звали вождя дулібів, який нібито заснував місто на острові, утвореному Стиром та його рукавами. Тепер на цьому острові — територія Державного історико-культурного заповідника «Старий Луцьк». За княжих часів Луцьк називали «Лучськ» або «Лучеськ», і лише за Литовської доби назва міста набула теперішньої форми.

З’їзд європейських монархів 1429 року

Після смерті князя Дмитрія-Любарта, місто стало улюбленою резиденцією великого князя Литви Вітовта. Він був войовничим і могутнім князем. Йому покорялися татари, він успішно воював як з німецькими рицарями, так і з Москвою, де княжив його зять. При ньому кордони Великого Князівства Литовського розширилися за рахунок земель Русі від Балтійського до Чорного моря, і воно стало чи не найбільшою державою в Європі.

На з’їзд, який відбувся в січні 1429 року, приїхали монархи та посли приблизно двадцяти країн Центральної і Східної Європи. Серед них імператор Священної Римської Імперії король німецький, чеський та угорський Сигізмунд, король польський Ягайло, король датський і шведський Ерік IV, магістр пруський Русдарх, магістр ліфляндський Альфрідус, а також великі князі: московський, тверський і рязанський; царі перекопської і заволзької Орд; молдавський воєвода; посли Римського Папи і візантійського імператора. Всі вони прибували в оточенні своїх дипломатів, охорони та прислуги, так що загальна кількість гостей у кілька разів перевищила чисельність лучан.

Для міста Луцька з’їзд також був важливою подією: він допомагав йому стати європейським містом, сприяв його благоустрою і розбудові.

Легенди і дійсність луцьких підземель

Під час досліджень археологи виявили підземелля та підземні ходи, які за їх ознаками та походженням можна розділити на три основні групи. Першу і найбільш чисельну з них складають підвали і льохи старовинних будинків. В Лучеську Великому ще від XV ст. будували чотири- і навіть п’ятиповерхові муровані будинки-кам’яниці. Причому два поверхи цих будинків були пивницями, тобто знаходилися під землею, а інші-на поверхні. Верхній підземний поверх називали підвалом, чи пивницею, в ньому зберігали переважно крамні товари або скрині з майном і дорогоцінностями. А нижній поверх був льохом, або холодником, тобто холодним підвалом. У такому підвалі часто робили приямок із дверима-лядою, в який весною складали лід, щоб він впродовж літа був холодним. Такий підвал був своєрідним холодильником, у ньому зберігали продукти харчування. Зазвичай ці двоповерхові підвали складалися з досить просторих кімнат і сходових кліток до них. Третього поверху в них немає і бути не може, бо там вже починається лінія рівня грунтових вод; тобто будь-який підвал, аби його копали глибше, неминуче був би заповнений водою.

Друга група овіяних легендами луцьких підземель- це, як не дивно, просто каналізація старовинних будинків-монастирів. Фактично від кожного монастирського будинку «Малого Риму Сходу» в бік найближчої річки чи оборонного рову йшли довгі вузькі каналізаційні тунелі. Ці обмуровані цеглою підземні ходи були настільки вузькими і невисокими, що по них, пригнувшись, заледве може пройти тільки одна людина при необхідності почистити каналізацію. Довжина їх була невеликою-від кількох десятків до кількох сотень метрів.

І, нарешті, третю, найменшу групу підземель складають кілька підземних виходів із замку Любарта. Зокрема, один із них виходив просто на луг, а інший- до річки Стир. Такі підземні ходи теж були вузькими і не довгими. Звичайно, що під річкою вони ніяк не могли проходити, бо були б повністю затоплені водою. Слугували ці підземні ходи для того, щоб таємно покинути оточений ворогом замок або швидко проникнути в нього ззовні. В документах вони називаються потайниками, або колодязями для схову від татар.

«Малий Рим Сходу»

Християнські храми-церкви, костели, монастирі, якими було щедро забудоване місто на луках. Під’їжджаючому до Луцька подорожньому відкривалася широка річкова долина з розташованим у ній містом. У ньому поміж оборонними стінами гостроверхими шатрами веж тулилися міськи двори, дворики, доми, будиночки і халупи. А посеред всієї цієї тісноти житлових будівель, мов Ноєві ковчеги, стояли храми. Сріблилися куполами, виблискували в сонячних променях золотистими хрестами, вигравали різнокольоровими вітражами вікон. Примикаючи до них, будинки священиків, монастирі, шпиталі, школи, і цвинтарі були огороджені парканами від гомінкого неспокійного міста.

У Верхньому замку стояла соборна церква Івана Богослова з двором владики, монастирським будиночком і некрополем князів та владик луцьких.

В Окольному замку розташовувалося сім храмів. Із них-чотири православні присвячені Святим: Катерині, Петру, Дмитру і Якову та три католицькі.

У самому місті були муровані монастирі домініканців із костелом Успіння Богородиці та школою, боніфраторів із костелом Святого Якова і шпиталем, кармелітів із прекрасно оздобленим декоративним ліпленням і розписами храмом Діви Марії.

Загальна кількість всіх християнських храмів у Луцьку впродовж його історії складала більше тридцяти, проте одночасно в місті існувало близько двадцяти цих споруд, тому що деякі з них за старістю, недоглядом чи стихією могли бути зруйновані, з них лишалися тільки погости, на яких часто зводилися нові храми або ж міські будівлі.

Луцьке братство

У 1596 році Луцький і Володимирський єпископ при підтримці Київського митрополита підписали в Бресті договір-унію з католицькою церквою. Таким чином, православна церква Русі-України була перетворена в греко-католицьку, або уніатську. Ця акція була проведена без дозволу патріарха і врахування волевиявлення православного духовенства і пастви. Однак так сталося, що в один день церковні владики забрали усі православні храми від громад і повертали тільки тим, хто переходив до унії.

Втративши свої храми, православна громада Луцька: купці й ремісники, священики, князі, пани і шляхта об’єдналися у православне братство. Разом було легше відстоювати своє право на віросповідання, а значить-на мову, письмо і культуру. У 1617 році Луцьке братство юридично оформилося у громадську організацію, прийняло статут і склало список своїх членів, який називався «каталогос».

Активна діяльність Луцького братства разом із братствами Львівським і Київським, палкі виступи депутатів державного сейму луцьких братчиків Лаврентія Древинського і Олександра Пузини змусили короля Польщі відновити діяльність православної церкви на землях Русі-України. Таким чином, Луцьке братство в ті тяжкі часи добре прислужилося своєму народові.

Проте у XVIII ст. зусиллями католицької держави православна церква Волині й Луцьке братство припинили своє існування. Їхні храми занепали і згодом були розібрані.

Тут проживала родина Косачів

Вперше родина Косачів приїхали до Луцька і прожевали в ньому з 1879 до весни 1882 року. Батька Лесі Петра Антоновича як державного службовця перевели сюди на посаду голови з’їзду мирових посередників.

Родина поселилася в колишньому колегіумі монастиря єзуїтів, в якому здавалися квартири для службовців. Саме тоді дев’ятирічна Леся написала свій перший вірш «Надія».

Навесні 1882 року сім’я Косачів переїхала до свого маєтку в селі Колодяжному.

Вдруге ця родина, яка вже почала відігравати помітну роль у громадському і культурному житті Волині, квартирувала в Луцьку в 1890–1891 роках. Цього разу родина Косачів проживала в гарному будиночку, який знаходився з іншого боку від Кафедрального костелу. Тут і були службові кабінети Петра Антоновича.

У 1891 році сім’я поїхала з Луцька.

Загадковий народ караїми

На західній околиці Старого Луцька ще зовсім недавно проживали караїми. В 1960-х роках тут стояв їхній старовинний дерев’яний храм-кенеса, яка пізніше згоріла під час випадкової пожежі.

Караїми- народ незвичайний і цікавий, але для широкого загалу маловідомий.

Цей народ проживав колись у Криму і північному Причорномор’ї. Він походив, скоріше за все, від нащадків древніх хазарських племен, об’єднаних у велику державу Хазарський каганат часів найперших київських князів на Русі. Караїми сповідували іудейську віру. Згодом вони перебували під татаро-турецькою окупацією.

На самому початку XV ст. великий князь Литви Вітовт під час одного зі своїх кримських походів привіз декілька сотень сімей караїмів у литовську-руську державу. Вони розселилися в Галичині, Литві і на Волині. В особистій охороні Вітовта поміж татарів був і один караїмський загін.

Власне в Луцьку поселилося біля тридцяти сімей караїмів, які добре адаптувалися в місті.

Уродженець Луцька караїм Абрахам Фіркович став відомим вченим-дослідником історії кримських караїмів, своєрідним символом цього маленького, але такого сильного народу.

На відміну від євреїв, луцькі караїми пережили лихоліття Другої світової війни, але після її завершення роз’їхалися по ближніх і дальних світах- хто в Галичину чи Прибалтику, а хто до Польщі чи Франції.

За книгою Петра Троневича «Оповідання з давньої історії Луцька»