Другі в Україні!
12 липня виповнилося 30 років, як над адмінспорудою Луцької міськради замайорів синьо-жовтий стяг, а біля головного входу в приміщення встановили Тризуб.
Це сталося вперше в області, а м. Луцьк став одним із найперших міст в Україні, що ще перебувала в складі СССР, де було відновлено історичні державотворчі символи в органах місцевої влади.
Сьогодні серед депутатів міськради уже немає жодного, то 30 років тому ухвалював це доленосне рішення, яке знайшло відображення в рішенні Луцької міської Радим депутатів трудящих №2/6 від 12 липня 1990 р. Але нинішня генерація обранців луцької громади свято шанує патріотизм та мужність попередніх поколінь депутатського корпусу, які назавжди вписали золотими буквами цю подію в новітню історію обласного центру Волині.
Отже, три десятиліття тому боротьба за відродження Незалежної України була в самому розпалі. У складі міськради було 122 депутати, із яких 69 осіб представляли КПУ. Зрозуміло, що в гострому протистоянні з національно-демократичними силами, котрих називали «рухівцями» і лідерами яких були Олександр Гудима, Олександр Харченко, Михайло Тиский, Геннадій Кожевников, Олександр Харченко та інші активісти, апологети радянського минулого намагалися всіляко перешкоджати.
Зрозуміло, що «в штики» сприйняли і проект рішення щодо підняття над міськрадою синьо-жовтого стягу та встановлення Тризуба. Тимчасово, аж допоки 24 серпня 1991 р. Україна не проголосила Незалежність, вони знаходилися поруч із червоно-голубим прапором УРСР та гербом залежної від Москви республіки. Але навіть таке компромісне рішення було по суті своїй революційним.
Юрій Ричук, нинішній головний редактор порталу «Перший канал соціальних новин», 5 років тому працював на чолі проєкту «Район. Луцьк» і записав інтерв’ю з Антоном Кривицьким. Ось що пригадував Антон Федорович про ті буремні події:
«Я тоді теж був членом партії. Але у мене був конфлікт із партійними керівниками в області. Мне через це не призначили першим секретарем міському партії, як того вимагало правило, заведене Міхаілом Горбачовим: першим секретарем в місті має стати той, кого вибрали головою ради. Але мене не призначили. Натомість взяли людину з освітою агронома. Мені тоді Володимир Федоров, який був головою Волинської обласної ради, а пізніше працював послом України в Росії, сказав: «Ти ніколи не будеш першим секретарем. Бо для того треба вміти дупу лизати. А ти цього не вмієш. Іди, працюй»…
Вибори відбулися в березні, а на першій сесії – у квітні – депутати прийняли рішення вивісити синьо-жовтий прапор на вежі Луцького замку… А прапор на будівлі міськради піднімали вже у липні, під час другої сесії. Хоч тоді, до слова, на сесії ради синьо-жовтий прапор уже був встановлений за спинами членів президії. Кличуть мене депутати, які ініціювали це рішення: «Ви з нами, чи не з нами?». Кажу: «З вами!. Я ж з народом. Я подам на голосування, підтримаєте – все». Тоді, аби на депутатів і на мене вплинути, зібрався натовп біля приміщення, чоловік 600-700.
Ставлю на голосування – не проходить. «Зарубали». Але не всі зʾявилися. Перерва, підходить працівник, каже – там вас народ кличе. Виходжу – люди злі. А там багато справжніх активістів було, які немало натерпілися від радянської влади. Дійсно патріоти, не те що зараз… І давай мене шарпати за піджак. Кажу: «Чекайте. Чого ви спішите? Я зараз попрацюю, все буде добре».
Пішов, викликаю комуністів і кажу: «Або проголосуєте, або підете туди, де тільки що був я. Вийду до людей і назву усіх хто не голосував».
Вернулися на сесію. Знову ставлю питання про підняття національного прапора. Пройшло. Знову кажуть: вас народ кличе. Я виходжу – мене схопили, давай «качати», підкидати в повітря. Ото, думаю, правду кажуть: від ненависті до любові – один крок (сміється). До речі, це був другий в Україні після Львова прапор, піднятий над міською радою».
Сама процедура підняття синьо-жовтого символу Незалежної України над будівлею міськради, котра й досі знаходиться по вул. Богдана Хмельницького, 19, була велелюдною та хвилюючою. Кілька активістів на чолі з Геннадієм Кожевниковим дісталися на дах, де й на щоглі підняли до неба священне полотнище.
А потім прямо на сходам міськради відбувся мітинг. Антон Кривицький перед лучанами сказав:
«Тож нехай наші символи об’єднують усіх, незалежно від віку, національності і віросповідання, в один народ, який прагне свободи і прогресу!».
Символічно, що буквально через кілька днів – 16 липня 1990 р. – Верховна Рада тодішньої УРСР 355 голосами «за» ухвалила Декларацію про державний суверенітет України!
Роман УСТИМЧУК. "Волинська газета"
На фото Агенції «ВолиньPost» та Віктора ЧУХРАЯ: 12 липня 1990 р., під час урочистого підняття на Луцькою міськрадою синьо-жовтого прапора.