"Якщо маєш достатньо любові й добра в родині, ними хочеться ділити", - керівниця департаменту соцполітики Луцькради Вікторія Майборода
Ті, хто тримає за руку. Ті, хто не дає впасти. Саме так хочеться назвати людей, чию роботу аж ніяк не назвеш легкою. Адже працюють вони із найвразливішими – з тими, хто опинився у складних життєвих обставинах. Їм часто дякують. Але нерідко й ображають. Утім вони знають, як простягнути руку допомоги, зігріти добрим словом і надати таку потрібну саме цієї миті підтримку.
У інтерв’ю Інформаційному агентству Волинські Новини очільниця департаменту соцполітики Луцької міської ради, депутатка міськради від партії «ЗА Майбутнє» Вікторія Майборода розповіла про будні її відомства, про щоденні виклики, які доводиться долати разом з колегами та підопічними, а також поділилася мріями та найближчими планами, які їй дуже хочеться втілити заради добробуту жителів громади.
Які категорії населення нині звертаються в департамент соціальної політки міськради і яку ви допомогу надаєте конкретно зараз?
Таких категорій дуже багато. Департамент на сьогодні надає 103 послуги. В першу чергу це ті, хто опинився в складних життєвих обставинах, кого необхідно підтримати соціальними виплатами, також ми здійснюємо виплати на дітей, це і одноразова допомога при народженні, і по вагітності та пологах. Хочу зауважити, що зараз звертається дуже багато людей з прилеглих громад.
Напевно, з приєднанням до Луцька прилеглих громад у вас додалося роботи і вам потрібні робочі руки?
Роботи значно додалося. Робочі руки, звісно, потрібні. На сьогодні нам додали дві штатні одиниці. Ми затвердили п’ять віддалених робочих місць у Прилуцькому, Княгининку, Заборолі, Жидичині й Боголюбах. Щоб спростити надання послуг, саме там відповідно до графіку роботи, затвердженого наказом директора, наші працівники здійснюють прийом заяв та надають консультації.
А як люди відгукуються, їм стало зручніше отримувати послуги?
Першим до Луцька приєднався Прилуцький старостинський округ, відбулося це на добровільних засадах. І люди значно відчули покращення якості надання соціальних послуг. Це стосується не лише соціальних виплат, а й безпосередньо соціальних послуг, які надаємо ми та територіальний центр, що в нашому підпорядкуванні, соціально незахищеним мешканцям громади з числа одиноких громадян похилого віку, осіб з інвалідністю.
Постійно виїжджають мультидисциплінарні команди, там є і столяр, і електрик, сантехнік, перукар. Ми і швейні послуги надаємо, в нас працює пральня, допомагаємо людям навіть в обробці земельних ділянок. Надаємо надзвичайно широкий спектр послуг.
Люди до того моменту, поки не почали отримувати від міста Луцька послуги, навіть не орієнтувалися, що можуть отримувати і натуральну допомогу – це речі, постіль, засоби гігієни, засоби реабілітації, так само це стосується і послуги догляду вдома. Це дуже поширена послуга. В селах її надавали не настільки широко. Крім того, в нас працює їдальня, яка щоденно обслуговує близько 150 осіб, так ми підтримуємо гарячими обідами наших підопічних.
Сьогодні ми намагаємося забезпечити рівень надання послуг в приєднаних громадах на тому самому рівні, який вже багато років забезпечуємо у Луцьку. Є ж люди, які живуть у віддалених куточках і потребують такої допомоги.
Тож ідемо від домівки до домівки й намагаємося охопити всіх, хто потребує нашої допомоги. Днями, наприклад, уклали договір на обслуговування з жінкою, яка на інвалідному візку і проживає в досить віддаленому районі. Безумовно, постійно змінюються підопічні, оскільки, на превеликий жаль, зараз дуже збільшилась смертність.
Обсяг роботи у вас величезний, потік людей величезний і, звичайно, є незадоволені, як їм раду даєте? Як боретеся з негативом?
Негатив буде завжди в будь-якій роботі, але хай там як, намагаємося пояснити людині, що ми працюємо в рамках законодавства і все, що законодавством передбачено, можемо їй надати. Намагаємося допомогти в оформлення документів, якщо бачимо, що є юридичні підстави для цього і недостатньо певного документа, щоб надати людині допомогу, то консультуємо, допомагаємо в оформленні таких документів.
Крім того, ми визначаємо потребу людей і якщо бачимо, що державою не передбачена певна підтримка, плануємо і розробляємо місцеві програми. Наш міський голова Ігор Поліщук – соціально спрямований. Він відгукується на кожен виклик нашого життя, особливо, якщо це стосується людей в якихось складних життєвих обставинах. Зазвичай з ним легко проговорювати ці місцеві програми, на них він готовий виділяти кошти, готовий підтримувати саме таких людей.
Щодо законодавства, чи є якісь зміни стосовно вашої роботи за останній час?
Зміни постійно є, і ми очікуємо зміну саме в тому порядку, який, напевно, цікавить абсолютно всіх – це порядок надання субсидій. Якщо подивитися на той проєкт, який є, то він лякає, тому що не сприяє збільшенню надання субсидій для населення і полегшення оформлення документів. Якщо його буде ухвалено в такому форматі, який зазначено в проєкті, це не буде сприяти комфортному життю мешканців не лише нашого міста, а й цілої країни. Сподіваюся, що його буде доопрацьовано.
Ми також постійно надаємо свої пропозиції до Міністерства соціальної політики і навіть подавали зміни до Комітету Верховної Ради з соціальних питань. Важливим є ухвалений Закон України «Про надання соціальних послуг», який вступив у дію з 1 січня. На нашу думку, він не є досконалий, ми вносили свої пропозиції і ніби нас почули, сподіваємося, що буде внесено зміни до нього. Ми постійно моніторимо всі проєкти, намагаємося жити активним життям для того, щоб вносити свої пропозиції, щоб нас чули, і в принципі, частково це вдається, хотілось би, щоб цього було більше.
А депутатство у міській раді допомагає вам в роботі?
Напевно, допомагає. Звісно, забирає багато часу, оскільки раніше ти працював суто в своєму напрямку, а тепер треба вивчати абсолютно всі проєкти, рішення і глибоко вникати в усі ці питання для того, щоб чітко знати: коли ти ухвалюєш рішення, робиш це свідомо, ти вивчив усі за і проти, знаєш, які наслідки можуть бути після твого рішення.
Крім того, є більший контакт з депутатами, оскільки ти вже працюєш в депутатському корпусі. Це полегшує роботу саме в соціальному напрямку. Хоча й вимог до тебе як до депутата набагато більше. Не лише з боку колег, а й з боку мешканців нашого міста, тому що ти – людина, на яку часто сподіваються як на останню допомогу.
Загалом, депутатство – це значно вищий рівень відповідальності.
Наразі ви керуєте фракцією партії «ЗА Майбутнє» в міськраді. Наскільки високий рівень комунікації з колегами-депутатами? Чи всі прислухаються?
Я вам скажу, мені, напевно, пощастило. У нас, по-перше, є багато досвідчених депутатів, які вже не першу каденцію в міськраді, а по-друге, депутати всі направду адекватні, всі йшли в раду, розуміючи, що це робота на громадських засадах. Перед сесіями, безумовно, фракція зустрічається і йдуть дуже бурхливі обговорення з кожного питання. У нас немає такого, щоб, як кажуть, ламати через коліно, мовляв, голосувати будеш так або так. Засідання фракції проходять дуже активно, але знаходимо завжди золоту середину й знаємо, що ми будемо голосувати за певне рішення от в такому форматі. Тому працювати мені дуже легко.
Так, я голова фракції і відповідальність на мені лежить більша, ніж на комусь із депутатів, але разом з тим, робота в нас дуже плідна і об’єднана.
Дуже легко працювати ще й тому, що в нас спільне бачення з міським головою. Безумовно, ми та партія, яка йшла у міськраду із ним в ногу на цих виборах. Але разом з тим, та порядність нашого міського голови і те, як він зараз хоче змінити абсолютно всі підходи задля покращення життя мешканців нашої громади, не можуть не захоплювати. Тісна співпраця з міським головою й ухвалення правильних рішень, виконання обіцянок – я думаю, це те, що достойно оцінять жителі нашої громади, які нас обирали.
Незважаючи на велику кількість диванних критиків…
Критикувати завжди можна. Це легко. Навіть у нашій сесійній залі чимало тих, хто знає, як керувати, як будувати. Але при тому всьому подивишся в трудову книжку тієї людини – а там записів практично немає. Не кажу, що обов’язково змінювати роботу. Ні. Я взагалі з 1992 року працюю в соціальному захисті, в мене тільки один чи два записи в трудовій книжці. Але я не можу сказати, що в усіх галузях орієнтуюся.
Там, де треба, я вчусь, проходжу певні семінари для того, щоб профаном не бути й ухвалювати правильні рішення. А кричати непідготовленою в сесійній залі, що це має бути саме так або інакше, – неправильно. Популізм нікому не потрібен, вже ми дійшли до того, що треба ухвалювати реальні рішення і жити реаліями, а не гаслами.
Я так кажу: дайте можливість тому, хто кричить найбільше в сесійній залі, попрацювати в певній галузі. Було таке. Та людина відмовилася. Бо ж розуміє, що за цим стоїть серйозна відповідальність.
У мене позиція така: я на законодавчому рівні визначила б відповідальність для депутатів, які дають обіцянки й потім їх не виконують. Тоді, можливо, кожен задумався б, чи варто йому йти в депутати і просто обіцяти людям нереальні речі. Наобіцяти і потім критикувати інших – найпростіше. Хай люди оцінять твою роботу.
Ви приєдналися до Жіночого руху «ЗА Майбутнє». Що стало поштовхом до цього?
Дуже багато моїх знайомих, колежанок приєдналися до цього руху. І було б неправильно, якби я, будучи чинним депутатом міськради, не була членом цього руху. Я жінка досить активна, мені хочеться бути скрізь, вивчати щось для того, щоб можна було в подальшому реалізувати це в роботі.
І коли ти маєш спілкування з великою кількістю досвідчених людей, молоді, ти вбираєш в себе все, що потім тобі знадобиться для того, щоб написати якусь програму, реалізувати якісь правильні речі. Завдяки спілкуванню з різними за віком, статусом, видом діяльності жінками народжується дуже багато ідей, які можна в подальшому використати.
Крім того, ми багато спілкуємося не лише з лучанами, адже Жіночий рух діє по всій Україні. Ми обмінюємося досвідом із колежанками з інших регіонів, і в них є чого повчитися. Нещодавно, наприклад, відбулася зустріч з депутатками від партії «ЗА МАЙБУТНЄ», які є також учасницями Жіночого руху «ЗА Майбутнє». Вони приїздили до нас, ми обмінювалися досвідом, вони мали можливість ознайомитися з роботою нашого центру реабілітації для учасників бойових дій, а також Волинського обласного територіального медичного об’єднання захисту материнства і дитинства. Вони були приємно вражені, навіть дещо шоковані, бо реально побачили, що саме створено завдяки нашому лідеру Ігорю Палиці і в місті, й в області. Він лобіював створення перинатального центру і одним з перших надавав підтримку, щоб цей заклад відкрився. Те саме я можу сказати і про реабілітаційний центр для учасників бойових дій.
Ми мали можливість відвідати четвертий аукціон з реалізації бурштину, який саме відбувався в обласній раді. І «Волиньприродресурс» – це підприємство, відкриття якого ініціював саме Ігор Петрович. І люди побачили, що можна реально в бюджет заводити гроші, не знищувати нашу природу, а реально заробляти на корисних копалинах і відновлювати і ліси, землі, де іде видобуток бурштину.
Завжди дуже хочеться поділитися тим новим і позитивним, що є в тебе, і побачити, що ж відбувається біля тебе, у сусідів, може, ми щось можемо застосувати для себе.
Знаю про вашу мрію створити в Луцьку притулок для безхатьків.
Так, і не лише притулок, а центр реінтеграції. Приміщення є. На жаль, карантин, я сподіваюся, не закрив, а відтермінував можливість відкрити його найближчим часом.
Ідея в мене була така: щоб ті люди, які сьогодні опинилися в найскладніших життєвих обставинах, мали можливість прийти в цей центр, пройти первинне медичне обстеження і проживати там. Але йдеться не про те, щоб вони просто донесхочу там жили, а щоб соціалізовувати цих людей. Працює з ними психолог, ми спільно з Центром зайнятості підписуємо меморандум з різними підприємствами і адаптовуємо цих людей, скеровуємо їх на роботу.
От, наприклад, пів року вони проживають в Центрі. За цей період мають можливість пролікуватися, ми їм допомагаємо в цьому. Мають можливість влаштуватися на роботу. І згодом вони могли б частково оплачувати ті послуги, якими користувалися, вже після того, як підуть на роботу. А далі вони виходять у вільне плавання, ведуть нормальне життя, як ми з вами – ходять на роботу, орендують житло.
Безумовно, 100% таких людей не повернуться до нормального життя, але якщо нам з десяти навіть трьох вдасться повернути – це вже велика справа. Тому що не всі люди народилися з алкогольною залежністю і безхатьками. Вони ж були в нормальних сім’ях, але десь стався надлом в житті, який вони не змогли перейти і доля склалася так, що вони опинилися не там, де хотілось би. Але допомагати таким людям треба, тому що якщо добра не буде в світі, то цей світ навряд чи зможе існувати.
У нас, до речі, зараз іде тісна співпраця з волинськими вишами. Приходять студенти з ЛНТУ, з ВНУ. Такі хороші діти! Знаєте, такі не зіпсовані, вони справді прагнуть підтягнути тих, хто на дні опинився. Вони влаштовують досить потужні заходи для жінок, які мають звання матерів-героїнь, допомагають нам і в територіальному центрі працювати зі знедоленими людьми.
Дуже хотілося б відкрити цей Центр, щоб дати цим дітям можливість навіть попрактикуватися в такій роботі, поки вони навчаються. Дуже багато ідей вносять, молодь така креативна, що ми вже навіть і не можемо того всього осягнути, що знають вони. Тому ми вчимося в них, а вони в нас. Така тісна співпраця дає свої позитивні наслідки.
Наша молодь добра, просто не треба її цькувати на кожному кроці, а треба залучати в якісь проєкти. І вони хочуть реалізовуватися. Є такі активні діти, які готові на добровільних засадах працювати, аби проявити себе, аби в подальшому отримати можливість влаштуватися на роботу саме за тією спеціальністю, яку вони здобувають.
Таку роботу, як ваша, не кожен потягне, треба мати високий рівень емпатії.
Психологічно треба бути готовим до всього. Готовим до того, що тобі людина подякує, і готовим до того, що вона одразу навіть не зможе цього зробити. Можливо, тільки потім десь там усвідомить, що їй справді надали допомогу. Люди різні приходять, буває, що й з якоюсь ненавистю. А буває, і просто з проханням, знаєте, як крик душі, що ми – це вже остання інстанція, яка може їм допомогти.
Дуже важко щодня дивитися на діток з інвалідністю. Перші роки то взагалі ночами не спала, тому що весь час думала про них. І на одному рівні з дітьми я поставила б людей в досить такому серйозному віці. Це ті самі діти. Тільки-от з дітьми приємно, а зі старшими людьми, ніде правди діти, не кожен зможе.
Я з вдячністю щоразу звертаюся до своїх дівчат, які працюють в територіальному центрі, тому що витримати це все зі старшими людьми дуже важко. Тут він посвідчення шукає, тут уже каже, що в нього хтось щось забрав... Бувають різні речі, буває, що й до сміху доходить, але ж мусиш пояснювати.
Але я кажу дівчатам: якщо ми навіть відмовляємо людині з нормативних якихось причин, що не можемо законодавчо призначити якусь певну допомогу чи ще щось, вона має від нас піти все одно не ображена. Ми мусимо нормально пояснити, що не все від нас залежить. Це як лікар: ти хочеш вилікувати, але є певні причини, що цього зробити не можна. Так і в нас. Треба людині пояснити: якщо ми не можемо тут, то допоможемо в чомусь іншому, але це теж буде допомога.
Просто не всі це зразу приймають.
Так. Найголовніше – не відштовхнути людину, не сказати, що нічого не буде. Буде, якщо не в цьому, то в тому допоможемо. Завжди можна знайти якісь шляхи.
Як керівнику департаменту соцполітики що вам ще хотілось би зробити в місті у плані соціальної інфраструктури?
Зробити треба дуже багато. Одна з ідей – допомогти мамам, які виховують діток з інвалідністю. І йдеться не тільки про маленьких дітей, адже навіть коли такій дитині більш як 18 років, мама не може себе реалізувати, не може піти на роботу, бо все її життя – в тій дитині. Я мрію створити такі відділення денного перебування, куди можна було б таку дитину привести і мама могла б мати навіть кілька годин, просто щоб відпочити, піти в перукарню, наприклад.
Є багато і старших людей, яких туга з’їдає, вони в депресію впадають від безнадії. Їм бракує спілкування. Було б добре створити відділення, де вони просто між собою могли б спілкуватися, перебувати вдень. Звісно, у нас є гуртки, ми проводимо заходи. Зараз карантин, то їх трохи менше. Намагаємося екскурсії організовувати, ходимо в замок, у Старе місто, тобто все одно стараємося не залишати їх наодинці.
Ще хочеться підтримане проживання організувати для людей, які, скажімо, мають проходити реабілітацію після інсульту, або ж у разі, коли вони отримали інвалідність. Адже їх треба вчити жити по-новому. Лишилася людина без руки, без ноги, вона не може навіть закип’ятити той самий чайник, зробити собі чаю. Треба повторно навчити її на побутовому рівні якихось найелементарніших речей, навчити жити з тою проблемою, а не вважати її кінцевою точкою, коли не життя, а мука, виводити людину зі стану стресу.
Це глобальна робота, важка.
Вона важка, але дуже потрібна.
Хочеться вірити, що з нинішньою соціально орієнтованою владою в місті у вас все вийде.
Дай Бог, щоб вийшло. Ігор Ігорович дуже соціально орієнтований. Він настільки креативний, що в нього є чого повчитися. Усі сучасні ідеї, які спрямовані на розвиток громади, він завжди підтримує. Єдина проблема – на все, що він задумав, не вистачає бюджету. Він дуже різноплановий, готовий підтримувати різні галузі.
Знаю про ще одну вашу ідею – облаштувати дитячі зони в громадських місцях.
Так, була в нас така ідея. До речі, у нас в департаменті ця зона в відділі прийому існувала досить довго, але у зв’язку з карантинними обмеженнями ми змушені були її згорнути поки що. Крім того, ідея була облаштувати таку кімнатку або невеликий простір для тих мам, які приходять і треба, скажімо, погодувати дитину чи переодягнути.
У нас не було великої кімнати, але був куточок, де мама мала можливість погодувати дитину і передягнути її. В період карантинних обмежень зараз ми трошечки призупинили цей процес, але як тільки буде можливість, усе відновимо. Зараз за потреби, якщо мама до нас прийшла з дитиною, вона має можливість зайти погодувати її. Тільки поки що вже іграшок ми не виставляємо, розмальовок не кладемо.
Ваша робота дуже важка, виснажлива й енергозатратна. Як ви відновлюєтеся, де берете ресурс для того, що бути такою активною?
У нас така сім’я, ми практично ніде не їздимо відпочивати, якось не вистачає на це часу. Ми всі трудоголіки – і я, і син, і чоловік. Але саме ту енергію в сім’ї й черпаємо. У нас дуже дружна велика родина, з усіма підтримуємо теплі стосунки, багато спілкуємося. І напевно, це спілкування, ця любов у сім’ї і дають ту енергію.
Якщо в родині є добро і є любов, ти хочеш передати це ще комусь. Сім’я – моє ядро енергії.
ІА "Волинські новини"
Оксана ГОЛОВІЙ
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА