Лучани завжди будуть пам’ятати і шанувати героїв, які загинули під Волновахою
17 розстріляних із мінометів на світанку молодих волинських військових (найстаршому із яких було – 36, наймолодшому – 21), тільки мобілізованих, на чиїх руках ще не було ні краплі ворожої крові.
Ще кровила рана українського народу від розстрілу Небесної сотні в центрі столиці на Майдані незалежності, і ніхто не чекав нової великої біди. Та вона прийшла на світанку 22 травня. Саме в той день вся Україна пережила не менший шок, ніж у чорні дні лютого. На світанку проросійські бойовики з різних видів важкого озброєння розстріляли блокпост волинських військових поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Невідомі під’їхали на інкасаторських машинах і почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, зокрема з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. У результаті – 17 загиблих бійців 51-ї окремої механізованої бригади. Перші жертви неоголошеної війни на території України, серед яких і четверо лучан.
«Мамо, я відслужу і буду мати гонор справжнього мужчини!»
Мати Володимира Прокопчука Валентина Миколаївна розповідає, що її син не загинув одразу після нападу на блокпост, його доправили до Волноваської лікарні з кульовим пораненням у голову та ушкодженням головного мозку.
Важко поранений під Волновахою, солдат, водій-механік, 51-ї Володимир-Волинської окремої механізованої бригади, був мобілізованим до лав Збройних сил України з початком російської збройної агресії 9 квітня 2014 року. Завжди спокійний, відповідальний, наполегливий працівник, слухняний син, люблячий старший брат. Володя народився в простій луцькій родині: сім’я винаймала половину хатини, а коли хлопчику виповнилося 4 роки, переїхали в гуртожиток №2 на бульварі Дружби народів. Разом із батьками та меншим на дев’ять років братом вони проживали в невеличкій кімнатці, розміром три на чотири метри та з кухнею, яку ділили на п’ять сімей. Там і виріс Володимир Прокопчук. Закінчив школу №20. Протягом усього часу навчання завжди мав зразкову поведінку, був дуже старанним учнем. Займався футболом, грав у клубі за місцем проживання «Стріла», а також ходив на секцію, яку вів тренер Михайло Мельник. Мав багато дипломів, грамот за перемоги у змаганнях. Одного разу луцькій команді довелося виступати у Генічеську Херсонської області. Там під час гри Володимир серйозно травмував ногу, але команда виграла. Як виявилося, він зламав дві кістки, в Луцьку йому зробили серйозну операцію. Тоді хлопці та тренер подарували йому телевізор, яким нагородили команду за перемогу. У 2010-му Володя закінчив Луцький педагогічний коледж за спеціальністю «Педагогіка і методика середньої освіти. Фізична культура». А за рік до випуску пройшов курси водіїв. У тому ж 2010-му його призвали до армії. Служив у Чернігівській області. Мама Володимира Прокопчука пригадує, що на присягу до сина приїхало аж 18 їхніх родичів. Під час служби зарекомендував себе з позитивного боку, йому дали дуже добру характеристику, можливо, це і стало причиною, що його мобілізували одним із перших. Повернувшись з армії, працював автослюсарем. У вільний від роботи час знову почав грати у футбол, його запросили в команду «Магніт» села Буяни Луцького району. Наприкінці 2013 року Володимир зробив закордонний паспорт, мріяв стати далекобійником, як його батько. Мав кохану дівчину, і на осінь в родині планували весілля. Та не судилося. 9 квітня Володимиру Прокопчуку вручили повістку та сказали зранку наступного дня прибути до військкомату. Валентина Миколаївна, ніби щось відчуваючи, дуже не хотіла його відпускати. Вона розповідає: «Володя ж зреагував категорично, навіть нагримав на мене: «Я не мамин синочок, патріот, і не можу бути таким безвідповідальним. От побачиш: відслужу й буду мати гонор справжнього мужчини. І не намагайся мені завадити. А якщо всі так будуть думати, як ти, то хто піде служити?». Далі – Рівненський полігон, і ні слова про подальші дії від військового керівництва, але за день до відправлення на Схід їх відпустили додому до рідних на один день. А після цього повезли на Донеччину. Там не дуже привітно зустріли волинських військових, та ніхто ж не чекав великої біди. А вона прийшла рівно через місяць на світанку 22 травня. Саме в той день вся Україна пережила не менший шок, ніж розстріл Небесної сотні на Майдані незалежності в Києві. На світанку проросійські бойовики з різних видів важкого озброєння розстріляли блокпост волинських військових поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Мама Володимира Прокопчука розповідає, що додзвонившись до Волноваської лікарні, куди доставили її важко пораненого сина, їм спершу сказали, що Володі робитимуть операцію. Тодішній начальник Володимира Петро Миколайович Лащук, у якого він пропрацював менше як півроку, навіть хотів поїхати та забрати хлопця на лікування додому в Луцьк. Проте коли зателефонували до Волновахи вдруге, з того кінця дроту почули: «Извините, соболезнуем». Уже потім Валентина Миколаївна дізналася, що в останні години свого життя Володя був при свідомості. Згадував батьків, брата, кохану, рідних. Та просив у лікарів його врятувати. Проте о другій годині дня перестало битися серце 23-річного молодого військового Володимира Прокопчука. Дізнавшись по телефону про його смерть, родина не хотіла в це повірити. Та за кілька днів додому в їхній гуртожиток зі списком загиблих прийшли представники військкомату та міської ради. 27 травня загиблого відспівували у Свято-Іллінському храмі, службу провів той самий священик, який охрестив Володю немовлям. Провести в останню путь Володимира Прокопчука на Театральний майдан обласного центру прийшли тисячі лучан, лише рідних було понад півтисячі людей. Під звуки гармат його поховали на Алеї почесних поховань у селі Гаразджа. Посмертно його нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни» та відзнакою 51-ї ОМБр «За мужність та відвагу». 28 серпня 2015 року за рішенням міського голови Миколи Романюка на фасаді будинку на бульварі Дружби народів, де мешкав загиблий Герой, встановлено меморіальні дошки на честь Володимира Прокопчука та іншого загиблого воїна – Олександра Войчука, який також жив у цьому будинку. Фінансово допоміг Петро Лащук. Такі самі дошки пошани було встановлено на школі №20 та Луцькому педагогічному коледжі.
«Після розстрілу Героїв Небесної сотні, проходячи повз дошку пам’яті на Театральному майдані, я завжди думала про тих матерів, які втратили ще таких молодих своїх дітей. І навіть не могла уявити, що мене спіткає ця нелегка доля, – із сумом говорить Валентина Миколаївна. – Син завжди вважав, що справжні чоловіки мають пройти армію, щоб у разі чого вміти захистити Батьківщину. Це для нього була справа честі і чоловічого гонору. Адже його батько також у складі радянської армії воював в Афганістані. Вова з самого дитинства був дуже розумною, чуйною дитиною. Я могла з ним маленьким поговорити, як із дорослим. Між мною та сином завжди були добрі близькі стосунки. Я ніколи не мала з ним проблем. Він був товариським, дуже здібним, швидко вчився і в дитинстві завжди дружив із хлопцями, старшими за нього. Ніколи не скаржився, був життєрадісним. Щоправда, коли ми жили в гуртожитку, син завжди мріяв про одну окрему кімнату для нього та брата. Завжди розраховував лише на власні сили, і всього в житті добивався сам. Після його смерті за ці п’ять років син приснився мені тільки один раз – на третій день після того, як мені зробили операцію. Я тоді не дуже добре почувалася, а він наснився і сказав так тихенько: «Мамо, я тобі допоможу». А меншому брату Юрі снився частенько, бо в них був дуже міцний зв’язок. Хоч і різниця у віці між ними була дев’ять років, проте вони завжди були разом. Після смерті Вови він дуже подорослішав. Ще коли був живим Володя, я завжди пишалася обома своїми дітьми. І сьогодні мій менший син Юра, випускник Волинського обласного ліцею із посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної сотні, навчається на другому курсі Національного університету «Львівська політехніка», куди самотужки вступив на державну форму навчання».
«Стану для тебе справжнім Героєм!»
Чотири роки поспіль після смерті чоловіка, військовослужбовця Дмитра Йовзика його молода дружина Оксана їздила на Донеччину. Минулого року 22 травня вона була присутня під час освячення храму, збудованого на честь сімнадцятьох загиблих бійців 51-ї окремої механізованої бригади. Церкву святого Миколая Чудотворця звели неподалік того місця, де 22 травня 2014 року бойовики розстріляли українських захисників. «Переживати ці заходи дуже важко, майже як похорон», – ділиться вона своїм болем.
Пара познайомилася 2006 року у День міста, а за рік уже зіграли весілля. Вони ровесники і прожили у шлюбі сім щасливих років. Дмитру було всього 31 рік, коли він загинув. Він народився в Луцьку. Закінчив загальноосвітню школу-інтернат. Після школи призвали до армії, проходив службу у танкових військах. Повернувшись, працював далекобійником, їздив до Польщі, а згодом влаштувався водієм луцької маршрутки. Одного разу навіть була цікава ситуація. Коли він працював на рейсі, то повинен був одночасно перевозити не більше ніж п’ятьох пільговиків. Якось до нього у маршрутку сіла працівниця із міської ради і вона зауважила, що в салоні перевищено ліміт пільговиків, адже водій нікому не відмовляв. На що той відповів: «А мені що шкода, нехай їздять». Дмитру Йовзику тоді за громадянську позицію, людяність та порядність вручили грамоту від міської ради.
«Таких добрих, як Діма, більше немає, – розказує молода жінка і з гіркою усмішкою на вустах пригадує день їхнього знайомства. – Подруги тоді вмовили мене піти на дискотеку, хоч я дуже не хотіла, бо люблю бути вдома, не звикла до шумних гулянок. Оскільки в закладі, де ми замовили столик, було багато людей, до нас підсадили двох хлопців. Одним із них був мій Дмитро. Тоді ведучі організували конкурс, а Дімка запросив мене взяти в ньому участь, і ми його виграли. Того вечора він провів мене додому. Почали зустрічатися. Моя ж менша сестра не так давно вийшла заміж. І ще батьки кажуть мені: зізнавайся, часом не плануєш одружуватися, адже ми тільки віддали борги за Катине весілля. А за декілька днів після цієї розмови Діма запропонував вийти за нього заміж. Жодного разу, будучи у шлюбі, ми не сварилися. Дрібні побутові суперечки були, але це ніколи нас не розділяло. Діма був дуже добрим. Бувало, з друзями сім’ями ми їздили на футбол або на природу. Всі питають: «А де дівся Діма?» А мій чоловік біля дітей: де діти, там і Діма».
Одного дня, коли Оксана разом із мамою була в бабусі в селі, Дмитро зателефонував і сказав, що його забирають в армію. Моя співрозмовниця продовжує: «І мій чоловік як прийшов до військкомату, так його звідти вже не відпустили. Його мобілізували 7 квітня 2014 року. Хоча їм сказали, що беруть лише на 45 днів. Оскільки я була за 60 кілометрів від Луцька, то речі першої необхідності для нього я попросила швиденько зібрати і принести нашу куму. А 21 травня, пригадую, ми в селі перебирали картоплю. І в мене якась така тривога на душі. Почувалася зле того дня, можливо, тому що наробилася, бо навіть втратила свідомість. Дзвоню до Діми і кажу йому, що мені неспокійно, а він відповів: ти просто втомилася, напеклася на сонці, лягай і відпочивай, а завтра на свято (День святого Миколи Чудотворця) ми з тобою зідзвонимося. Я так і зробила, ще сказала перед тим мамі, щоб мене зранку не будили. Та на світанку мене щось ніби підняло. Мама саме тоді доїла корову і ще спитала, чому я так рано прокинулася. Кажу, сама не знаю. Встала і вирішила подзвонити до Діми. Він не взяв слухавку. Через дві години знову спробувала йому додзвонитися. Цього разу мені відповів якийсь чоловік і сказав, що тут немає ніякого Діми, і кинув фразу: «Дивіться «5 канал». Я не знаходила собі місця. До вечора я надіялася, що він живий. Проте о шостій вечора вже по всіх каналах почали показувати фотографії загиблих разом із прізвищами. Було страшно це пережити. Як виявилося, я прокинулася саме тоді, коли він загинув. Коли тіло чоловіка привезли на Волинь, мені лише в морзі дали п’ять хвилин із ним попрощатися, а під час похорону він був повністю закритий, бо тіло було дуже пошкоджене, руки обпечені».
Оксана Йовзик ще ділиться дорогими спогадами: «Свекруха розповідала, що до п’яти років мій чоловік не говорив, а потім йому підрізали язичок і він почав багато говорити. Його виховував вітчим, ставився до нього, як до рідного сина, бо своїх дітей не мав. Проте Діма також завжди спілкувався зі своїм рідним батьком, який на той час уже мав іншу сім’ю. У дитинстві Діма ходив на музичний гурток і грав на трубі. Він дуже хотів бути військовим і дуже добре проявив себе під час служби в армії, що йому навіть командир подарував годинник.
Одного разу, коли ми ще зустрічалися, він продав його, щоб заплатити за таксі, бо потрібно було провести мене додому. А мені про це зізнався вже аж після шлюбу. Мій чоловік узагалі був дуже романтичним. Пригадую такий випадок. Я була вдома, хтось подзвонив у двері, моя молодша сестра пішла відчиняти, а повернулася із великим оберемком квітів, які Діма передав через таксиста. Я дуже люблю квіти, і він завжди дарував мені або лілії, або орхідеї. Бувало, що ми гуляємо, а Діма каже мені, що йому треба відійти на хвилинку вирішити якесь питання, і щоразу він повертався до мене з букетом. А я тоді ще жила з батьками. Мама казала мені: «Скажи Дімі, що вже немає вдома у що ставити квіти». А напередодні мого дня янгола, він саме проїжджав проїздом через Луцьк, зайшов на хвилинку, вручив коробочку і поїхав, бо дуже поспішав. Я відкриваю її, а там був ангорський декоративний кролик, який вміщався на долоньці. Маргоша прожила в мене майже дев’ять років і померла вже після смерті Діми. Мій чоловік дуже мріяв про сина. Казав, що у вихідні вони разом ходитимуть до парку і він витратить на солодощі та розваги для нього всі гроші, а назад уже не матиме на проїзд й пішки понесе дитину на руках. Він розповідав це з усмішкою на обличчі, і взагалі Діма завжди був дуже позитивною людиною. Ніколи ні на що не жалівся. Навіть якби щось і боліло, то він би ніколи не зізнався. Постійно усміхнений, із волошковими очима. Його все в житті завжди влаштовувало. Він поспішав жити. І, до речі, ніколи не будував планів на майбутнє. Якось ще задовго до Майдану, російської агресії, мобілізації він сказав мені: «Я поїду і приїду для тебе Героєм!» Я тоді ще так здивувалася, думаю, куди він має їхати».
У Дмитра був старший брат Олександр, який також помер у молодому віці від хвороби. Їхня матір, у якої були дуже добрі стосунки з сином, після трагедії під Волновахою дуже важко переживала смерть ще однієї дитини. Коли Дмитра не стало, жінка ніби втратила сенс життя. Багато вистраждала і невдовзі занедужала та померла. Через декілька місяців услід за нею помер і її чоловік, вітчим Дмитра.
Оксана із вдячністю згадує про людей, які підтримали її у найважчу хвилину. Серед таких і тодішній міський голова Микола Романюк. «Для родин загиблих він не був як мер, а ніби друг. Перейнявся нашим горем, як своїм. Навіть на моє прохання завдяки йому відремонтували наш двір. Це був справжній господар міста і Велика людина», – розповіла вона.
За її словами, після смерті чоловік інколи їй снився, ділиться сокровенним: «Коли в моєму житті були якісь складні ситуації і я не знала, як правильно вчинити, то Діма завжди з’являвся мені у сні й ніби підказував. І от перед купівлею цієї квартири мені наснилося, що ми з ним ходимо по нашому дворі та вибираємо квартиру, а він показує на мій будинок і каже: «Ось ця». Я прокинулася і не могла зрозуміти, до чого цей сон. А невдовзі вийшов закон про виділення коштів родичам загиблих військовослужбовців, і за ці гроші я придбала квартиру в тому ж під’їзді, де живуть мої мама і тато. Адже ми всі сім років прожили у квартирі разом із моїми батьками. І після мого переїзду на нову квартиру він вже не снився мені жодного разу. Моя мама, яка дуже любила Діму, сказала, що чоловік ніби віддав мені все, що тільки міг дати, та заспокоївся. Добре ставився до Дмитра і мій батько. Мій чоловік був дуже працьовитим: коли ми їхали у село, не цурався жодної роботи по господарству. А ще він – водій від Бога, з ним завжди було надійно їздити. Моя мама сьогодні часто ходить на кладовище, бо оплакувала його як рідного сина».
Після смерті Діми Оксана важко переживала смерть чоловіка, із яким вони були дуже міцно пов’язані, і друзі вирішили подарувати їй тримісячне щеня лабрадора. Саме непосидюча Деля допомогла молодій жінці хоч якось пережити це велике горе.
«Я ж присягу давав…»
Розстріл волинських хлопців під Волновахою болить досі Наталії Дмитрівні Чередніченко, тітці Володимира Зарадюка.
Народився він у Луцьку 14 липня 1991 року. Після закінчення 9-го класу 23-ї школи пішов працювати на завод «Кромберг енд Шуберт», паралельно навчався у вечірній школі. Після служби в армії працював на будівництві у приватних фірмах, проживав у Луцьку. З початком війни на Сході його призвали за першою хвилею мобілізації, потрапив до 51-ї окремої механізованої бригади. Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпості №10 поблизу селища Ольгинка Волноваського району.
Володя був єдиним сином у батьків. Через два роки після його смерті передчасно померла мама, перед Великоднем цього року поховали його тата.
– Він був дуже самостійний і роботящий, все хотів собі копійку заробити, – витираючи сльози, ділиться спогадами Наталія Дмитрівна. – Безмежно добра, просто світла дитина! Я його не називала інакше, як «синуля» ще від народження. У мене старша за нього на дев’ять років дочка, то вона була для нього наче нянька. Часто до мене приходив. Моя покійна сестра часом жартома казала: «Іди зі своїм «синульою» розбирайся». Я не чула від нього про якісь мрії, він просто хотів гарно жити, бути щасливим. Любив дуже дівчат – після армії то одна в нього, то друга, то третя… Остання була з Кульчина, з нею він говорив за дві години перед смертю…
Пам’ятаю, що 2014-го, коли 6 квітня померла бабуся, наступного дня він повернувся з похорону, а 10 квітня прийшла йому повістка. І вже за кілька днів Володю забрали. Ще батьки думали, як би його не пустити, а він сказав: «Я ж присягу давав». Спочатку був у Рівному на полігоні в жахливих умовах (спали просто неба) і за нагоди, як переганяли звідти техніку, заїхав на короткий час до Луцька дуже хворий. То ще ми шукали таблетки, щоб збити температуру. Якогось дня подзвонив Тетяні (моїй сестрі), що їх із Рівного відправляють, але куди – невідомо. Після того Володя дзвонив щовечора, але не казав, що, де і як. Ми знали тільки, що він на Сході. Єдине, пригадую його слова: «П’ємо воду з калюжі. Що зловимо, те з’їмо. Сплю в обнімку з кулеметом». 22 травня я була на роботі, і в інтернеті прочитала повідомлення про події під Волновахою. Дзвоню до сестри: «Ти коли балакала з Вовчиком? – Ну, вчора увечері, а що таке? – Та сталась біда. – Його там нема, він там не може бути! Він ще казав: «Йду спати, бо вранці в наряд заступати». Потім в інтернеті з’явився список, його прізвище кілька разів ще змінювалось. Розповіла Тані, проте вона стверджувала: «Його там нема!». Військові з комісаріату прийшли додому, сестра все одно заперечувала: «Це не мій син». Коли я з дочкою зайшли у чорних хустках, агресивно сприйняла це: «Що це таке? Мій син живий! Його там нема». І до останнього не вірила. Навіть коли привезли і ховали, казала: «Ну, обличчя знайоме, але руки – не його. Це не Вовчик». Думаю, це додатково похитнуло її здоров’я. На роботу не хотіла йти, мовляв, усі питатимуть її, і вона буде плакати. Замкнулась у собі, не витримала, у 2016 році померла… Я їздила на те жахливе місце розстрілу наших хлопців у 2017-му та 2018 році. Раніше, коли вирушала делегація з Луцька ще з покійним міським головою Миколою Романюком, сестра відмовлялась їхати. Що я побачила: зелене поле, лісосмугу, і там, де хлопці загинули, стоїть чотири обгорілі дерева. Це справжній символ війни. Вражали окопи, бліндажі у полях, блокпости, змучені військові. Коли був реквієм, підходили кілька місцевих жіночок просити пробачення: «Вибачте, не ми вбивали ваших синів»…
«…Про мене будуть пам’ятати»
22 травня смерть скосила й гранатометника 51-ї Володимир-Волинської бригади Віталія Махновця. Від отриманих ран він помер у лікарні Донецька.
Віталій був єдиною чоловічою підтримкою для матері Марії Юріївни та молодшої на рік сестри Олі. Сама пані Марія родом із Любомля, з багатодітної сім’ї. З 14 років працювала у Луцькій ПМК 173 і одночасно закінчувала місцеву вечірню школу. За направленням вступила ще до будівельного технікуму в Брюховичах під Львовом, а вийшовши заміж за земляка, уже на третьому курсі народила у теплий день Благовіщення 1981 року сина. Як молодому спеціалісту, їй надали квартиру у Луцьку. У 1994 році з чоловіком вони розійшлись, він знайшов собі іншу жінку і, хоч аліментів не платив, не посоромився вже в наш час відсудити половину державної допомоги за загиблого воїна. Нещодавно й сам перейшов на той світ здавати звіт перед Богом. Від батька Віталію дістався високий зріст – 1,86 м! Хлопець із такими фізичними даними – мрія тренера з волейболу, проте Віталій обрав собі плавання. А ще любив технічні гуртки, особливо з конструювання-моделювання, за що здобував перші місця в районі та області. Не дивно, що після закінчення школи №17 обрав собі фах телемайстра у ВПТУ №6. Його червоний диплом забирала на випускному мама, оскільки він екзамени склав достроково і пішов служити в армію. Пані Марія побачила сина, аж коли він давав військову присягу. Привезла тоді молодому солдату напечених смаколиків, бо ж знала, як полюбляв він солодощі.
– Віталік за характером був дуже спокійний, як кажуть, «домашній», і самостійний, – розповідає Марія Юріївна. – Стільки мав літератури! Читав багато фантастики і про пригоди. Шустріші хлопці йшли гуляти, а він удома біля книжки, ремонтує щось, складає меблі, допомагає по хаті, сусідам лагодить побутову техніку. Повністю в моїй спальні переробив світло. Після армії працював електриком у Луцькій фірмі «НЕП», де вже дали йому п’ятий розряд. Під час відрядження у Львові познайомився на кондитерській фабриці «Світоч» із майбутньою дружиною Лесею. Але спільне життя у них не склалось, дітей не мали і через вісім років розійшлись. У 2009-му Віталій перейшов на фірму «Луцьксантехмонтаж», а на Покрову 2013-го вже справляв заручини з лучанкою Наталією. Весілля мало бути 14 лютого 2014-го, але потім переговорили, щоб Віталій більше назбирав грошей, і відклали розпис на 8 червня. Вже купили весільний костюм, обручки… Отримав він повістку одразу після свого дня народження – 8 квітня, а 9-го його забрали, і більше сина я не бачила живим… 22 травня він загинув… Якраз сповнилось йому 33 роки, вік Ісуса… Дочка мені спершу не казала, що коли прийшла повістка, він відчував, що його чекає, і говорив: «Я піду. Я знаю – мене уб’ють. Але про мене будуть пам’ятати». І хлопці на роботі розповідали, як він, отримавши повістку, зайшов до них, плакав: «Не буду відмовлятися, піду, бо хто ж, як не ми?». Хоча його не мали права забирати, адже я – інвалід ІІ групи, дочка – інвалід ІІІ групи по зору, а батька нема. Десь після Пасхи повезли його з іншими солдатами з Рівного до селища Благодатне під Волновахою. Син дзвонив і заспокоював: «Мамко, тут люди різні, на 50% – хороші, пригощають нас. Якийсь дядько зарізав трьох баранів на шашлик, хтось приносить нам пиріжки, хтось – котлети, хтось – молоко. Бо в армії годують погано – дадуть кашу підгорілу, тюлькою поллють. Хіба це їжа? Чи цим можна насититися?». От якби діти депутатів і начальників туди потрапили! Жили хлопці в палатках, ще Віталій попереджав, що не може довго балакати, бо нема де зарядити телефон. 21 травня увечері ми спілкувались, він повідомляв, що заступає на пост із 3-ї ночі…
...22 травня увечері показали по телевізору, що під Волновахою загинуло багато наших дітей. Я не повірила. Якраз перебувала у Любомлі, де святкувала ювілей сестри. Дочка перевіряла – у списку загиблих Віталіка не було. Ходила вона з Наталкою до військкомату, дзвонили звідти в Донецьк, Волноваху, він наче значився пораненим. Повернулась я у Луцьк 23 травня, відчувала щось недобре. Прийшли з військкомату сказати, що Віталіка вже нема – я в крик, що цього не може бути! Як так?! Я ж думала, що він поранений!... Привезли з-під Волновахи загиблих до Рівного літаком як «вантаж-200», звідти чотирьох хлопців забирали машинами до Луцька…
Я сама їздила на те поле з горілими деревами у 2015 році з Оксаною (дружиною загиблого Дмитра Йовзика), міським головою Миколою Романюком. Це село десь за 15 км від Волновахи. Повезла з собою коровай. Нас приймали у їхній міській раді, кореспонденти були, і тоді Микола Романюк аж просльозився: «Як ви це розумієте – її дитину вбили тут, а вона приїхала до вас із хлібом!». Коли ми пішли на місце розстрілу, я втратила свідомість, мене «відкачували» лікарі зі швидкої допомоги. Підходило кілька місцевих людей, просили пробачення, дякували за сина. Над дорогою коло підгорілих дерев поставили хрест та меморіальну плиту з викарбуваними прізвищами… Так тяжко жити тепер. Щодня їжджу на кладовище, прибираю, ставлю квіти. Для мене, матері, – це дуже тяжка втрата і біль, це рана на все моє життя, яка ніколи не загоїться. А рушники, які вишила сину на весілля, я віддала до собору…
Віталія Махновця нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни» та відзнакою 51-ї ОМБр «За мужність та відвагу» (посмертно). На фасаді загальноосвітньої школи №17 та на будинку, в якому він мешкав на вулиці Сагайдачного, 20, встановлено меморіальні дошки на його честь.
Тетяна Свереда, Ольга ХАРІВ
"Луцький замок" (№ 23, 23.05.2019)